Оригинал здесь Частина 1 Ніч зірками землю огорнула, Підкорилась їй Галичина. Безліч днів кривавих проминуло, Рік тому скінчилася війна. Все змінилось при Радянській владі, Ось тобі і долі пірует... Замість образів у кожній хаті Сталіна висів фотопортрет. Двері храмів наглухо закрились, Але віра жевріла в людей. Християни потайки молились Та хрестили крадькома дітей. Серед ночі Галя ще не спала, Нітилося серце плачучі. Образ Божий з погреба дістала Та молилась слізно уночі: «Господи Всевишній, ти все бачиш! Я - твоя покірлива раба. За коханим серце моє плаче, Він воює в армії УПА. Встав Роман на захист України! Бореться за кожен шмат землі! Але люди кажуть, що родину Хлопці вбили в нашому селі... У живих нікого не лишили: Ні жінок, ні старших, ні малих. На очах дітей, батьків забили. Був і мій коханий серед них. Хто ж так Україну захищає!?»,- Запитала дівчина в сльозах,- «Господи, смиренно заклинаю! Наверни його на вірний шлях! Милому усе простити згідна! Я б за нього душу віддала!». У цю мить, під’їхав непомітно «Чорний воронок» на край села. Під уривчасті мотору звуки, Люди в формі тихо в дім зайшли. Дівчину налякану під руки Взяли та на допит повезли. Темним лісом їхала машина, До біди лишався лише крок. Раптом крики, шум та стрілянина. Зупинився клятий «Воронок». Ось і мить свободи довгождана! Вийшла Галя до рятівників. Серед них, коханого впізнала, Його вигляд дівчину смутив. Хлопець пригорнув її рукою І сказав: «Не плач, не треба сліз. Знай, моя кохана, я з тобою! Відтепер, нам дахом буде ліс.». Бідолашна вибору не мала, Смерть її чекала у селі. І тому кривавий шлях обрала. То ж хіба хотіла? Мабуть, ні... Втішилося серденько дівоче. Любий тут! Вона його знайшла! Зазирнувши юнакові в очі, В ліс за ним покірливо пішла... Частина 2 Непомітно мчалися хвилини, Рік летів за роком навздогін. На людей наводив жах нестримний Бойовий «Бандерівський загін». Мов тривожні дзвони пересуди Розлітались стрімко по селі. У гаю, подейкували люди, Труп шкільної вчительки знайшли. А у хащах лісу, за горою, Біля джерела неподалік, Йшло життя своєю чередою, Вирувало, мов гірський потік. Партизани вдень відпочивали, Щоб вночі за зброю взятись знов. А жінки — вечерю готували, Відпирали від одежі кров. Хвилювалась Галя, було пізно. Мерехтіло полум’я свічі. Чоловіка проводжала слізно. Хлопці йшли «на діло» у ночі. Наточив Роман холодну зброю, На прощання жінку обійняв. Страх гіркий душив її до болю, Голос серця душу розтинав. Цілу ніч молилась за Романа, Сина колисала на руках. Вранці — повернулись партизани, І принесли здобич у мішках. Батько взяв бережки свого сина, До щоки колючої підніс. «Я приніс мішок.»,- сказав дружині. «Там дитячий одяг, подивись. А собі, приміряй хустку білу, Шубу з натурального хутра.». Зблідла Галя та прошепотіла,- «Це ж моєї подруги сестра... Я впізнала. Це її хустина. Як ти міг, мерзотник!? Ти ж їх знав!». «Стули пельку, пустолоба жінко!»,- Чоловік дружину перервав.- «ЇЇ батько зраджував Державу! Так що душу, любонько, не край. Ми з тобою ланцюгом кривавим Зв’язані навіки, пам’ятай.». Галя мовчки хустку пов’язала, Проковтнула сльози та пішла. І про себе, день цей проклинала, Коли вбивці серце віддала. Продолжение следует .