Частина 1
Ніч зірками землю огорнула,
Підкорилась їй Галичина.
Безліч днів кривавих проминуло,
Рік тому скінчилася війна.
Все змінилось при Радянській владі,
Ось тобі і долі пірует...
Замість образів у кожній хаті
Сталіна висів фотопортрет.
Двері храмів наглухо закрились,
Але віра жевріла в людей.
Християни потайки молились
Та хрестили крадькома дітей.
Серед ночі Галя ще не спала,
Нітилося серце плачучі.
Образ Божий з погреба дістала
Та молилась слізно уночі:
«Господи Всевишній, ти все бачиш!
Я - твоя покірлива раба.
За коханим серце моє плаче,
Він воює в армії УПА.
Встав Роман на захист України!
Бореться за кожен шмат землі!
Але люди кажуть, що родину
Хлопці вбили в нашому селі...
У живих нікого не лишили:
Ні жінок, ні старших, ні малих.
На очах дітей, батьків забили.
Був і мій коханий серед них.
Хто ж так Україну захищає!?»,-
Запитала дівчина в сльозах,-
«Господи, смиренно заклинаю!
Наверни його на вірний шлях!
Милому усе простити згідна!
Я б за нього душу віддала!».
У цю мить, під’їхав непомітно
«Чорний воронок» на край села.
Під уривчасті мотору звуки,
Люди в формі тихо в дім зайшли.
Дівчину налякану під руки
Взяли та на допит повезли.
Темним лісом їхала машина,
До біди лишався лише крок.
Раптом крики, шум та стрілянина.
Зупинився клятий «Воронок».
Ось і мить свободи довгождана!
Вийшла Галя до рятівників.
Серед них, коханого впізнала,
Його вигляд дівчину смутив.
Хлопець пригорнув її рукою
І сказав: «Не плач, не треба сліз.
Знай, моя кохана, я з тобою!
Відтепер, нам дахом буде ліс.».
Бідолашна вибору не мала,
Смерть її чекала у селі.
І тому кривавий шлях обрала.
То ж хіба хотіла? Мабуть, ні...
Втішилося серденько дівоче.
Любий тут! Вона його знайшла!
Зазирнувши юнакові в очі,
В ліс за ним покірливо пішла...
Частина 2
Непомітно мчалися хвилини,
Рік летів за роком навздогін.
На людей наводив жах нестримний
Бойовий «Бандерівський загін».
Мов тривожні дзвони пересуди
Розлітались стрімко по селі.
У гаю, подейкували люди,
Труп шкільної вчительки знайшли.
А у хащах лісу, за горою,
Біля джерела неподалік,
Йшло життя своєю чередою,
Вирувало, мов гірський потік.
Партизани вдень відпочивали,
Щоб вночі за зброю взятись знов.
А жінки — вечерю готували,
Відпирали від одежі кров.
Хвилювалась Галя, було пізно.
Мерехтіло полум’я свічі.
Чоловіка проводжала слізно.
Хлопці йшли «на діло» у ночі.
Наточив Роман холодну зброю,
На прощання жінку обійняв.
Страх гіркий душив її до болю,
Голос серця душу розтинав.
Цілу ніч молилась за Романа,
Сина колисала на руках.
Вранці — повернулись партизани,
І принесли здобич у мішках.
Батько взяв бережки свого сина,
До щоки колючої підніс.
«Я приніс мішок.»,- сказав дружині.
«Там дитячий одяг, подивись.
А собі, приміряй хустку білу,
Шубу з натурального хутра.».
Зблідла Галя та прошепотіла,-
«Це ж моєї подруги сестра...
Я впізнала. Це її хустина.
Як ти міг, мерзотник!? Ти ж їх знав!».
«Стули пельку, пустолоба жінко!»,-
Чоловік дружину перервав.-
«ЇЇ батько зраджував Державу!
Так що душу, любонько, не край.
Ми з тобою ланцюгом кривавим
Зв’язані навіки, пам’ятай.».
Галя мовчки хустку пов’язала,
Проковтнула сльози та пішла.
І про себе, день цей проклинала,
Коли вбивці серце віддала.
Продолжение следует.
Journal information